Невід’ємною складовою російської пропаганди є систематичне посівання страху. Проте це гра, у якій програє той, хто страху піддається, — а не той, хто йому протистоїть.
Російська війна проти України — це не просто «конфлікт на сході». Це лабораторія методів — способів, як окуповують території, як ламають суспільство і як карають «непокору». Це принципове й нагальне усвідомлення випливає з мого багаторічного моніторингу та документування воєнних злочинів в Україні.
Окупація не означає лише контроль над територією. Передусім це напад на цивільне населення. У російській окупаційній практиці повторюється той самий шаблон: репресії, тортури, депортації, залякування та цілеспрямоване знищення ідентичності місцевих громад. Свідчення з окупованих територій показують, що окупаційна адміністрація полювала на конкретних людей — активних громадян, журналістів, працівників неурядового сектору чи органів публічної влади. Часто — з використанням заздалегідь підготовлених списків, доповнюваних місцевими колаборантами. Водночас насильству піддаються й широкі маси населення. Російські окупанти вдаються до зґвалтувань. У російських в’язницях чиниться насильство. Усе це зумовлене насамперед пропагандою ненависті. Російські наглядачі, солдати, співробітники ФСБ або сил «ЛДНР» часто чинять насильство з власної ініціативи, без наказу згори. Ми знаємо і випадки українських в’язнів, які пройшли через російські тюрми без тортур. Це багато говорить про індивідуальну відповідальність російських командирів і наглядачів, часто — колаборантів. За низкою свідчень, найбільшого насильства припускаються саме співробітники ФСБ та підрозділів «ДНР» — тобто колаборанти.
Це ключовий факт і для європейської дискусії. Якщо хтось заспокоює себе уявленням, що «в ЄС Росія поводилася б інакше», досвід України свідчить про протилежне. Немає жодних підстав вважати, що російський режим на території Європейського Союзу діяв би інакше, ніж там, де він сьогодні окуповує. Російські імперські амбіції не обмежуються Україною — російська пропаганда говорить про них відкрито. Саме функціонування цієї пропаганди та ментальну підготовку до війни дуже наочно ілюструє новий чеський документальний фільм «Велика вітчизняна поїздка». Фільм показує групу чеських громадян, які беруть участь в організованій поїздці до України, зокрема й на раніше окуповані території, де вони стикаються з реальністю. Однак навіть після цього досвіду вони бачать Росію як жертву, а Захід — як агресора. Вони не заперечують індивідуальних трагедій громадян України. Ба більше — висловлюють їм співчуття. Проте війну сприймають як оборону Росії від «божевільного Заходу». Це були люди, які не знають російської мови і не їздять до Росії. Такий висновок вони склали на основі російської пропаганди, яка дійшла до них чеською мовою, у Чеській Республіці. Фільм показує не лише саму пропаганду, а й те, наскільки легко частина суспільства може прийняти цю конструкцію, інтерналізувати її та поширювати далі. Саме так формується аудиторія, готова релятивізувати воєнні злочини, легітимізувати окупацію та ставати пасивними — або активними — колаборантами.
Російська пропаганда працює повільно й наполегливо. Вона оперує страхом і ненавистю. Ще у 2014 році Кремлю було б важко виправдати перед власними громадянами авіаційні бомбардування житлових будинків Києва чи Харкова. У 2022 році це вже було сприйнято, причому немалою частиною суспільства — навіть із захопленням. А як нещодавно заявив Путін, Росія в Україні просувається «хірургічним способом». Мовляв, тут ідеться не про війну в сучасному розумінні. Водночас Путін застерігає, що якщо Європа «розпочала б війну проти Росії», це було б інакше, і могла б настати ситуація, коли Москва «вже не матиме з ким вести переговори». І ця риторика також є частиною стратегії залякування та зсування меж допустимого. Усе це має впливати на громадську думку виборців у ЄС.
Постійне нагнітання страху перед ядерною ескалацією, нездатність адекватно реагувати на повторювані російські провокації на кордонах держав НАТО можуть призвести до того, що окупація не буде мати форми відкритого вторгнення, а відбуватиметься за добре перевіреною салямі-методою. Сьогодні, однак, це відбувається за допомогою дронів, гібридних операцій та колабораціоністських мереж. А потім відбудеться все, що ми вже знаємо з України: списки «ворожих осіб», цілеспрямовані репресії та поступова ліквідація громадянського суспільства. Колабораціоністи, задіяні на першому етапі конфлікту, будуть замінені при першій нагоді фігурантами, привезеними безпосередньо з Росії.
Останніми місяцями помітно, що частина європейських і чеських політиків починає прокидатися — інколи навіть несподівано ті, від кого раніше ми очікували радше поблажливу або відкрито проросійську позицію. Це дещо нагадує лютий 2022 року. Це ще одне підтвердження того, що сприйняття ризику російської агресії змінюється. Вирішальною, однак, залишається наша готовність.
Тому найтверезіший висновок простий: найбільший шанс, що війна не перекинеться на Європейський Союз, ми маємо тоді, коли сприйматимемо її як власну проблему безпеки. Не як далеку трагедію, що відбувається з кимось іншим, а як реальність, ігнорування якої може дуже швидко нам дорого коштувати. Українська оборона — це європейська оборона.
